На наступний день після смерті Бергмана прийшла звістка про смерть Мікеланджело Антоніоні.
Сьогодні досить важко втримати у свідомості той факт, що кінематограф, яким ми його знаємо, при всій безлічі прекрасних режисерів, в остаточному підсумку, плід творчості досить обмеженої кількості художників. Смерть Мікеланджело Антоніоні, звістка про яку прийшла, практично, наступного дня після повідомлення про смерть Інгмара Бергмана, – сумне нагадування про це.
Обоє своєю холодною пристрастю перетрясли дощенту кінословник післявоєнної Європи, обоє прожили довго – досить, щоб побачити, що з цього сталось. Здається, італієць був щасливішим. Обоє померли мирно, у власному будинку. Тихий фінал історії грандіозних відкриттів, бурхливих зіткнень, пошуків слів і образів, які годилися б для нового миру, де відчуження і єднання людей виконували складний танець "холодної війни", молодіжної революції, соціального розшарування та міської самотності.
Для Антоніоні останні двадцять років – це двадцять років мовчання.
Мовчання фізичного – після другого інсульту в 1985 році, що привів до паралічу правої половини тіла та незворотної втрати мови. Втім, життя, яке в нього було після цього, здається було більш насиченим, ніж в багатьох інших. В 1986 році він одружився з акторкою Енріке Фіко, яка грала в "Ідентифікації жінки", і прожив з нею до самої смерті.
Життя, як звичайно, якщо й не цікавіше, то більш неправдоподібне ніж мистецтва – ця жінка навчилася розуміти Антоніоні, з її допомогою він давав інтерв'ю, з її ж допомогою та допомогою Вендерса зняв "За хмарами", пізніше – новелу для збірника "Ерос".
Дружина смиренно давала інтерв'ю: любить креветки, малює, йому не подобається яскраве світло. Сам він спілкувався з пресою рідко – не через стан здоров'я, але через темперамент, неможливість висловлювати свої думки прямо, точно, призводила до люті.
Властиво, енергія цієї людини, яка завжди стверджувала, що не живе в минулому, – найдивніший компонент його творчості.
Народжений в 1912 році у Феррарі, він поступив до університет, де зневажив спочатку обраною філологією заради економіки. Під час навчання почав писати кінорецензії в місцеву газету, де безжалісно розносив сучасне італійське кіно, яке полюбляло на той час комедії. Спробував зняти фільм, але не вдалось: пацієнти психіатричної клініки, де проходили зйомки, дуже лякалися освітлювального устаткування.
Остаточно вирішивши зайнятися кіно, Антоніоні переїхав у Рим в 1939 році, щоб співпрацювати в журналі Cinema – на жаль, фашистському виданні, очолюваному сином самого Муссоліні. Довго він там, втім, не протримався, відправився вчитися кіно, побував на військовій службі, і в 1943 році він нарешті зняв свій перший фільм – документалку про північноіталійських рибалок.
З цього моменту і розпочалась кар'єра Антоніоні – співпраця з Вісконті та Росселіні, картини, які неохоче, але приймала критика, зустріч із Монікою Вітті і, нарешті, поява "Пригоди", що отримала гран-прі в Каннах і яка принесла йому світову славу. Італійський неореалізм одержав популярність серед інтернаціональної публіки, за "Пригодою" пішли "Ніч", "Затьмарення", "Червона пустеля" – Антоніоні офіційно став провідним європейським та й світовим режисером, був включений у списки геніїв поряд з Чапліном, Ейзенштейном, Орсоном Уелсом і Ренуаром.
Цікавість гнала його далі: підписавши контракт із Карло Понті, він відправився в Лондон, де зняв "Фотозбільшення", свій найбільш комерційно успішний фільм.
За Британією пішла Америка, де був зроблений "Забріски-Пойнт". Це сімдесятий рік, Антоніоні, який взявся за тему молодіжного бунту, уже 58 років. Стрічка провалилася, однак, як не сумно це визнати, сьогодні саме "Забріски" і "Фотозбільшення" входять в "червону книжечку" молодіжної контркультури – вже котре покоління.
Те, що Антоніоні зробив з кіно, сьогодні стало банальністю – просто тому, що його знахідки розчинилися у всьому корпусі візуальних мистецтв, навіть відеокліпи і реклама, не в останню чергу, зобов'язані його рішучому поводженню з канонами кіномистецтва піввікової давнини.
Сам він відмовлявся назвати свій головний фільм, з небажанням визнаючи, що ближчим за все інше для нього є "Професія – репортер" з Джеком Ніколсоном – про людину, яка прийняла чужу долю, про втечу від себе.
Дивно для людини, яка ніколи не шукала іншої долі, крім своєї.
Газета.Ru
фото: kinocenter.rsuh.ru
ІА "Вголос": НОВИНИ