«Вголос» розпитав волонтера з досвідом, які в українських військових у зоні АТО є найнагальніші проблеми та як «Львівський лицар» допомагає бійцям на сході.
Пане Андрію, відколи Ви почали допомагати військовим?
Це почалося ще з часів Майдану. З 3 грудня у приміщенні Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури розмістився пункт допомоги Майдану. І якось так склалося, що за дуже короткий час це місце перетворилося на такий собі центральний пункт, куди звозили всі речі, які збиралися на потреби «майданівців». Тут це все сортували, збирали, вантажили і відправляли на Майдан.
У лютому, коли почалися трагічні події, з нашого пункту фактично відправлялися на Київ перші бронежилети. Загалом ми передали на Майдан понад 2 тисячі бронежилетів. Було дуже приємно, коли нам потім дзвонили і дякували за ці бронежилети, бо вони рятували здоров’я, а може навіть і життя.
Після вигнання Януковича почалися події в Криму і ми зрозуміли, що треба допомагати нашій армії. Фактично, цей пункт допомоги Майдану переріс у пункт допомоги військовим.
Саме тоді, коли російські війська почали свою агресію в Криму, Україна почала зміцнювати перешийок між Кримом і материковою частиною, і туди зразу відправляли прикордонні війська. У березні до нас звернулися прикордонники з проханням допомогти. Ми передавали їм те, що залишилося від допомоги для Майдану – теплу білизну, шкарпетки, ліхтарики, найрізноманітніші речі. Тому перші, кому ми змогли допомогти, були прикордонники Західного оперативного командування.
Згодом виявилося, що у нашому волонтерському русі було дуже багато хлопців, які орієнтувалися в техніці, обладнанні. І виникла така думка, що є чимало волонтерських груп, які допомагають одягом, продуктами і так далі, але мало хто допомагав приладами чи обладнанням. В цьому теж треба було сісти і розібратися. Слава Богу в нас були такі люди з якими можна було про це поговорити і ми почали працювати. Поступово ми залучали кошти на потреби закупівлі приладів і обладнання для наших вояків.
Тобто, зараз Ви більше надаєте технічну допомогу?
Так. Якщо стосується питання війни з Росією, то ми повністю спрямували свої зусилля на технічну допомогу.
Пане Андрію, що Ваші волонтери найперше привезли в АТО?
Найперше, що ми доставили в АТО, для бійців у Донецьку, це тепловізор. Це було ще навесні. Перші кошти, які були передані на прилади і обладнання, були кошти, які давала українська громада в Канаді. Канадійська діаспора зібрала кошти, на які ми купили перший тепловізор. І коли я привіз його сюди, на той тепловізор дивилися, як на щось незрозуміле і дивне. Більше того, нам навіть казали, щоб ми більше не привозили тепловізорів, бо він їм непотрібен.
Наші військові просили прилади нічного бачення. Тоді вони ще не вміли воювати і не знали про його переваги.
Яка допомога була найдорожчою у матеріальному плані?
Важко сказати. Дуже дорогі автомобілі. Завдяки українській громаді в Канаді і Австралії ми передали два авта. Тоді і справді була гостра потреба в транспорті, щоб вивозити поранених з поля бою. І ці два автомобілі були куплені за спільні кошти діаспори.
Тільки-но перша машина поїхала в АТО, вже за два дні нам телефонує колега, який був там, і каже, що машина відпрацювала себе на 100%, бо того дня вони вивезли з поля бою 28 поранених хлопців. Це означає, що військовим була вчасно надана медична допомога і вони залишилися живими.
Може, трохи дешевше по грошах, але не менш значним по важливості стали прилади нічного бачення. Нам дзвонили і казали, що ваш прилад сьогодні врятував наш блокпост.
Кошти, які ми збираємо, це величезна сума для мене, це величезна сума для вас, але це є мізерна сума для того, щоб це стало відчутною допомогою війську. Але навіть ці незначні, в масштабах війська, кошти ми стараємося максимально ефективно використати для потреб армії. Ми зважуємо, що потрібно в конкретний момент: чи це тепловізор, чи це прилад нічного бачення, чи це далекомір, чи приціл, чи GPS-навігатор. Нам приносять список з 20-ти позицій, і ми вже обираємо, що ми можемо придбати.
А звідки ви берете списки необхідних речей?
Ті чи інші підрозділи передають такі списки потреб через друзів чи знайомих. І ми вже вирішуємо, що ми передаємо, а що ні, чим можемо допомогти, а чого взагалі немає.
Якщо повернутися до коштів, яку найбільшу суму люди пожертвували одним внеском?
Перша фінансова допомога була від діаспори з Канади. Тоді нам передали $9000. Не так давно один чоловік передав $9500. Цей чоловік – Іван Бережницький, українець, який мешкає в Америці. Він зробив цю пожертву у день народження свого батька, який багато років тому помер. Це найбільша сума, яку нам пожертвували одним платежем.
Всі ці пожертви для нас є дуже важливими. Більшість тих людей, які жертвували на «Львівський лицар», вони давали по 100, дуже часто 200 гривень. Але навіть якщо хтось не мав 100 гривень і давав 20, то це теж дуже важлива пожертва. Бо може бути так, що маючи $3000, бракує 20 гривень – кожна гривня є важливою. Ми вдячні всім українцям і у Львові, і в Україні, і поза межами України за їхню допомогу чи нашим волонтерам чи комусь іншому, головне, щоб війську.
Пане Андрію, чи були такі випадки, коли люди вимагали звіту чи поводили агресивно себе після того, як пожертвували гроші?
Такого не було жодного разу. Через нашу сторінку на Facebook ми намагаємося максимально повно звітувати про всі наші покупки, про те, що ми передали на передову. Ми ведемо наш облік, ведемо акти інкасації грошей, які зібрали. Зараз також ми робимо акти прийму-передачі, де конкретно пишемо про те, що ми купили і кому передали. Ми стараємося працювати максимально відрито і чесно, тому жодних конфліктів не було.
Сьогодні волонтери кажуть, що українці почали менше допомагати армії. Але, якщо немає коштів, то немає й за що допомагати. Чи не опускаються у вас руки?
Одним з найпідступніших ворогів є апатія, або як ви самі говорите опускання рук. Тому я цього не роблю.
Коли ми поставили Львівського лицаря біля міськради, то люди вкидали у скриньку значні пожертви. Наприклад, у нашого Львівського лицаря є щити, на які всі, хто жертвував кошти на потреби вояків, прибивали символічну металеву пластинку з викарбуваним тризубом. Так-от, у нас два таких щити люди заповнили за два тижні кожен. Є третій щит, який ми поставили на початку вересня. Сьогодні листопад, а люди заповнили його тільки на три четвертих. Тобто ми за два місяці не можемо вкрити той щит пластинами. Це наочно демонструє дійсний стан справ.
Є різні причини, але найобє’єктивніша – те, що люди вичерпалися, вони вже не мають чим допомагати. Уявіть собі, з грудня місяця це була неймовірно ефективна і дуже інтенсивна допомога. І тепер просто вичерпався і бізнес, і підприємці, які зараз самі шукають якусь роботу, щоб втримати колектив. Економічна криза є, і вона дається взнаки.
Друга проблема – це те, що нас всіх заспокоюють, що війни нема. Але чомусь москальські війська все більше і більше завозять техніки, обладнання, військових, вони нарощують потугу, а ми навпаки зменшуємо допомогу армії. Це дуже неправильно. Може й не буде війни, і її справді може не бути, якщо наша армія буде сильною. Бо коли ворог бачить, що ми сильніші, з нами ніхто не ризикне починати війну. Але якщо ворог бачить, що ми не готові, то це його ще більше провокує починати з нами конфлікт.
Для того, щоб не було війни, ми мусимо зробити нашу армую неймовірно потужною. Але тут претензії не до людей, а до влади, яка й сама належним чином не допомагає, і людям не дає це робити. Нас постійно заспокоюють мирними угодами, але ми знаємо, що домовленості з москалями ще ніколи ні до чого доброго не приводили, вони постійно брешуть. Замість того, щоб активізувати людей, влада нас навпаки присипляє.
От політик каже, що він зі своєю депутатською фракцією передав війську 600 тис. гривень. А наша невелика волонтерська група зібрала 630 тисяч гривень. Як їм не соромно це казати? Це депутати, які мають мільярдний бізнес, вони насмілюються таке говорити. Краще б взагалі рота не відкривали, ніж таке говорити…
Вони піаряться, що привезли солдатам 50 шоломів. Але як політик ти не маєш права привозити 50 шоломів, ти повинен запустити в Україні виробництво тих шоломів, це в твоїй компетенції. В моїй компетенції поїхати, купити і привезти їх, а в його компетенції – збудувати патронний завод у Львові, налагодити виробництво бронетанкової техніки на заводах…
Що потрібно зробити, щоб активізувати українців, аби вони знову почали надавати армії необхідну допомогу?
Це не мир, війна триває. Ворог стоїть на нашій території. Ми маємо використати це затишшя для зміцнення нашої армії. Війна стосується кожного і перемога залежить від нас.
Зараз немає коштів купляти для армії необхідні речі. Це біда, нам бракує коштів. Сьогодні багато волонтерських груп змушені збирати всі кошти разом, щоб купити військовим зимові черевики. Але треба зрозуміти одну річ: війна не припинилася.
До війни я займався зовсім іншою темою – охороною культурної спадщини. Сьогодні я допомагаю армії, бо я вважаю, що охороною культурної спадщини найбільше зараз займаються вояки на сході. Бо якщо сюди прийдуть москалі, то не буде ні культури, ні спадщини. І я з чистою совістю повністю віддався цій роботі.
А якщо говорити у відсотках, то на скільки зменшилася допомога від людей?
На 80%, і цей процес фактично почався з моменту оголошення так званого перемир’я.
Що зараз найнеобхідніше для військових?
Наближається зима. Через це волонтери від початку вересня почали займатися збором теплого одягу і спальників для вояків. Дуже багато вже завезено шкарпеток, бушлатів, теплого взуття, але це питання ще не закрите.
Щодо технічного обладнання, то зараз важливим є забезпечення «буржуйками». Деякі підприємства виробляють ці пічки самі, але ми з ними консультуємося, щоб вони робили їх правильно, і щоб пічка працювала максимально ефективно. Ці «буржуйки» можна поставити і в наметах, і в бліндажах чи землянках.
Також зараз необхідні генератори. Наші хлопці дуже просять дизельні генератори, бо дизельного палива у них є в достатній кількості, бензину є набагато менше. Але дизельні генератори у три рази дорожчі, ніж бензинові.
Ще нам дуже потрібні якісні прилади нічного бачення. Якщо спочатку в хлопців не було нічого, ми старалися діставати хлопцям прилади нічного бачення першої генерації, вони коштують орієнтовно $400. Але зараз хлопцям треба переходити на якісні прилади, які вони зможуть більш ефективно використовувати. Це щонайменше прилади нічного бачення другої генерації. А вже їхня ціна орієнтовно $1200-$1800. Тобто різниця відчутна.
На жаль, ми не маємо можливості перескочити на вищий рівень тепловізорів. Ми й надалі ми намагаємося купувати тепловізори, які купували раніше, але це одні з найпростіших. Також ми передаємо GPS-навігатори, які є необхідними для розвідників. Окрім того, ми звернулися до нашої діаспори, щоб вони збирали вживані планшети на 7-8 дюймів, які ми плануємо готувати під деякі потреби для вояків.
Ми купуємо ті чи інші оптичні прилади. Зараз ми знайшли дуже маленькі, компактні біноклі, які забезпечують таку саму якість, як і великі. Вони потрібні для розвідгруп, спецназу, щоб їм було зручніше користуватися.
Ми не зупиняємося. Якісь дрібніші речі ми все одно купуємо, передаємо. Але стараємося акумулювати кошти на дорогі і важливі речі.
А Ви самі були у зоні проведення АТО?
Ні, я не був. Але не через те, що я боюся, з мене більше користі тут. У час Майдану, наприклад, мої поїздки займали один-два дні, не більше. Я приїжджав, зустрічався з людьми, оцінював потреби і потім привозив їм все необхідне. Питання не де ти хочеш бути, а де ти можеш принести більше користі.
Ви допомагаєте виключно львівським бійцям?
Ні, ми допомагаємо бійцям зі всієї України. Наше гасло: «Львівський лицар – допомога українським воякам». Ми намагаємося допомогти всім, хто воює за Україну. Для нас не принципово.
Ви є досвідченим волонтером, скажіть, що б Ви порадили у першу чергу купувати бійцю, який вперше їде в АТО?
Перш за все – взуття. Воно має бути зручне, і підходити по нозі. Питання їх виживання – у динаміці, тому правильний вибір взуття є дуже важливим.
Коли було легше працювати – під час Майдану чи АТО?
По-різному. Коли відбувався Майдан, люди були більш піднесені. Водночас, коли була активна фаза Львівського лицаря, люди теж активно приходили і приносили кошти. Ми постійно щось купували, відразу передавали, і був результат. Це дуже тримало в тонусі.
А зараз це вже перетворилося у якусь таку тягучу річ. Весь день маєш зустрічі, домовляєшся про допомогу, а виходить з пустого в порожнє. І це морально тисне навіть на нас. Бо коли є рух, коли є динаміка, то набагато краще себе почуваєш.
Але попри те, що ми усвідомлюємо, що у людей моральні і матеріальні можливості вже на межі, ми повинні триматися сьогоднішнього гасла Львівського лицаря: «Війта стосується всіх! Перемога залежить від кожного!»
Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ